— Тарас ніколи не хизується своїм правдивим патріотизмом, який є в його українській душі, розумі та серці. А вважає себе таким собі маленьким сином великої Матері нашої, України, — розповідає про голову наглядової ради Всеукраїнської громадської організації "Спілка спасіння села" правозахисник із Лохвиччини Олександр Панченко. Він знає Тараса Кутового не один рік. — Кутовий — справжній українець, наш, полтавський.

Його батьки — Віктор Олександрович і Світлана Германівна — також свідомі українці, уродженці центральної частини України, — додає Панченко. — А сестра Тараса — учасниця студентського голодування, цієї славної Революції на граніті, на початку нашої Незалежності, цієї відомої й доленосної для нашого народу акції проти уряду Масола й комуністичної верхівки.

Батько Тараса з Лохвиці. Кандидат наук і доцент Віктор Кутовий ще за радянських часів часто носив вишиванку. Не лише розмовляв вишуканою українською, але й викладав рідною мовою вищу математику з її складною термінологією у радянському вузі. В ті часи це розцінювалося не як патріотизм високого ґатунку, а дисидентство.

Тарас Кутовий часто одягає вишиванку. Він не вважає її за прикрасу чи елемент одягу, як деякі, з дозволу сказати, гречкосії-гончарі, колишні міліціонери чи КДБісти й інші обіцяльники і роздавальники популістських обіцянок та харчових наборів, які так принижують нас, українців. Національний стрій Кутового — не просто стиль. Це його український дух, а отже — сутність і зміст усього життя.

Йому болить трагічна минувшина українського народу. Добре пам'ятаю, як кілька років тому повідомив йому, що за два з половиною роки до проголошення Незалежності, 1989-го, виступив із закликом щодо збору свідчень про злочини тоталітарного режиму та вшанування жертв Голодомору-Ґеноциду й політичних репресій супроти українців. Тоді, пригадую, Тарас на якусь мить задумався й тихо, але з притиском промовив: "Це страшна і незагоєна рана всієї моєї родини, яка, мабуть, не заживе ніколи".

Переконаний, що якраз про краще життя-буття кожного українця сьогодні, а не в далекій перспективі думає наш земляк Тарас Кутовий. Бо його, так би мовити, містечковий патріотизм є не популістським, а справжнім — близько 200 нових робочих місць, реконструкція досі занедбаних приміщень, розвиток агропромислового комплексу, захист і підтримка пенсіонерів та знедолених, навчання сільських дітей у столичних вищих навчальних закладах як своїх стипендіатів.

Тарас Кутовий підтримує дитячий та молодіжний спорт, у найближчих його планах — створення сучасного центру розвитку для обдарованих дітей у Лохвиці. Впевнений, якщо пообіцяв, то він це обов'язково виконає.

Я людина трохи старша за віком за Тараса Кутового, пройшов нелегкий життєвий і творчий шлях — адвокат, доктор права та приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен, Німеччина. — "ГПУ"), письменник, автор, видавець та упорядник 32 книжок. Живучи у Лохвиці, став автором 13 видань з історії держави і права, публіцистики, україністики, одноосібний автор енциклопедичної книжки "Лохвиччина" та меншого путівника "Лохвицький край". Коли я звернувся до Тараса Кутового і його батька, щоб вони допомогти мені перевидати унікальне видання "Лохвицький історичний збірник" 1906 року, обидва радо на це погодилися.

Я понад усе люблю рідний край, своє Посулля, став ініціатором встановлення у Лохвиці погруддя Тарасові Шевченку, пам'ятних знаків — "Жертвам Голодомору" та "Борцям за Волю України", 14 меморіальних дощок видатним українським діячам. Організував щорічні Шевченківські читання біля погруддя Кобзаря, вшанування Пам'яті жертв Голодомору та політичних репресій і святкування Дня Незалежності. Маю чимало культурно-просвітницьких проектів у районах Полтавщини. Упевнений, що якраз Тарас Кутовий стане на захист української духовності, в царині відродження традицій нашого краю та увічнення національних героїв і митців.

Я разом із Тарасом Кутовим дуже хочу, щоб усі українці, мої ріднокровні брати і сестри, моя земля нарешті прокинулися. Ми щиро віримо та будемо боротися за краще майбуття не лише наших земляків-полтавців, а й усіх українців.