Струнка цегляна споруда з ошатними вежами та немов вишитими стінами у візерунках у селищі Чорнухи за місцевим стадіоном – унікальна. Вона зведена в 1913 році як земська трикомплектна школа за проектом видатного українського етнографа, архітектора, маляра, графіка, мистецтвознавця, педагога Опанаса Сластьона.

– Це історична пам’ятка. Шко­да, що до неї зараз нікому діла немає. Будівля вже давно потребує ремонту – стеля тріскається, з даху падає цегла, башти в дірках, – скаржиться Микола Демченко, працівник Будинку дитячої та юнацької творчості, що нині розташовується в цьому приміщенні.

Після селянської реформи 1861 року деякі земства почали проводити в себе загальне навчання і планово відкривати для того нові школи. Про невиразність архітектури тодішніх шкільних будинків і нагальну потребу будувати школи саме в українському стилі вказала відома письменниця Олена Пчілка. У журналі «Рідний край» вона звертається до Полтавського губернського земства з проханням «виробити скільки планів, для більших і для менших шкіл, з нутряним розпорядником і з окольними оздобами». Тоді в Лохвицькому повітовому земстві (до нього належала і Чорнухинська волость) розгорнулася дискусія про доцільність будівництва шкіл у національному стилі. Та тодішній голова земської управи Микола Терешкевич відстояв необхідність будівництва шкіл саме в той спосіб, як був зведений будинок губернського земства, бо він відповідав національним будівельним традиціям.

Лохвицьке земство звернулося до Опанаса Сластьона з проханням виготовити проекти шкільних будинків. Так, протягом 1912-1913 років у Лохвицькому повіті було зведено понад 100 шкільних будівель з надвірними спорудами. Це майже у 70 відсотках усіх містечок і сіл повіту. Побудови містили приміщення школи на один, два, три чи чотири класи з квартирами для вчителів, дерев’яний сарай, дубовий погріб, колодязь і паркан навколо шкільної території. Хотіли продовжувати будівництво до 1917 року і далі, але цим грандіозним планам земства завадили події Першої світової війни, а за нею революції.

Такі школи були новим словом в архітектурній практиці України дореволюційної доби. У їхню
архітектуру митець вносить поліпшені форми, звертаючи особливу увагу на декор: прикраси на фасадах з нетесаної цегли у вигляді окремих вставок, лиштв, арабесок і килимових композицій.

Краси і своєрідності школам надавали і надають вежі зі шпилями. Крім чисто службового призначення, вони мали й декоративне, бо в карниз включали шестикутну форму – герб Лохвицького повіту. Візерунки на стінах були взяті із відомих альбомів українського орнаменту, зібраного на Полтавщині Оленою Пчілкою. Помережані стінні узори були близькі козакам, селянам, міщанам, адже вони з дитинства виховувалися на народному орнаментальному багатстві – вишивка, ткацтво, різьблення, малювання.

Вежі на будівлях набули символічного звучання й відбивали роль освіти в житті людини, духовні поривання народу.

Для фундаменту і цоколя Чорнухинської школи були використані камінь та щебінь, для стін – дубові колоди й вертикальні соснові пластини, зокола обмазані глиною й обкладені червоною цеглою.

На Полтавщині таких шкіл було побудовано близько 600. До нашого часу в первозданному вигляді збереглося небагато.

З 1978 року в приміщенні колишньої Чорнухинської земської школи «оселився» Будинок піонерів, який пізніше перейменують на Будинок дитячої та юнацької творчості. Нині єдиний у районі заклад позашкільної освіти відвідують діти не тільки з Чорнух, а й з найближчих до райцентру сіл. У закладі працюють гуртки різних напрямків та народознавчий музей.

– Капітального ремонту тут не робили вже більше двадцяти років. Ми щороку своїми силами стараємось підтримувати це приміщення. Слава Богу хоч на голову ще не капає, і то добре. Тут уже давно треба перекривати дах. Але це обійдеться десь у півмільйона гривень. Таких грошей ніхто нам не дасть. Боїмось, аби його хоч не закрили та нас не перевели в сусіднє село. Туди дітям буде ніяк добиратися, – каже директор Чорнухинського районного будинку дитячої та юнацької творчості Тетяна Шокало.